Влучно:

Свято треба завжди носити з собою. (с) Ернест Хемінгуей

Дива у звичайному житті: Чудова передноворічна історія

Дива у звичайному житті: Чудова передноворічна історія
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
 

Йому 16. Якийсь час назад він переїхав зі своєю родиною до Франції з Гвінеї Бісау. Країни, в якій грамотність дорослого населення старше 15 років становить 42% за остаточною оцінкою 2003 року.

Він зайшов до нас одного звичайного вечера місяць тому. Друга взяв для моральної підтримки. Представився, сказав, що шукає місце для стажування. Протягом трьох тижнів хоче попрацювати безкоштовно в булочній.

А що ти знаєш про булочну? – запитали ми.

У вас красиво, багато їжі і здається, тут легко)

На наступний ранок прийшла його мама з учителем. Виявилося, що хлопчик погано вчиться, і для того, щоб на ділі показати йому, для чого потрібні знання, і що в абсолютно будь-якій роботі є і математика, і мова, і багато інших корисних штук, які просто необхідно знати кожній людині, школа ініціює ось такі стажування.


Хлопчик міг би “забити”, але тоді пошуками місця зайнялася б школа, і, хто знає, моливо йому довелося б мити сміттєві ящики. Тому, хочеш меншого зла – шукай роботу сам. Там, де тобі буде хоч трохи цікаво.

У перший день він цвів: смачно пахне булочками, красиві, усміхнені люди, респектабельний район. Він прийшов до 8, Жан його пощадив. З другого дня і весь наступний час він працював практично в реальному режимі цеху, починаючи рано вранці, майже вночі, і йдучи додому опівдні.

Спочатку ми з’ясували, що хлопець плутає назви овочів і фруктів. На прохання принести моркву, ніс цибулю, цибулею вважав кабачок, кабачком – баклажан. Лічив нормально до 10, потім ліпив помилки. Зважити борошно, воду, масло, макарони – вища математика. Відміряти половину – нездійсненне завдання.

Я спостерігала за цією картиною з боку. Хлопчина працював в цеху і зі мною практично не перетинався. Спочатку я була здивована – Жан прийняв рішення взяти хлопчика в розпал свят, коли кожна хвилина на рахунку. Допомогою його роботу назвати не можна було ніяк: він дико гальмував процес і змушував пояснювати кожен крок. Але у нас є договір в сім’ї – ми дозволяємо один одному робити помилки. Я була тоді майже впевнена, що це помилка.

Так і виявилося. Правда, помилився НЕ Жан, помилилася я.

Те, що почало відбуватися далі, було на межі фантастики.

Жан жодного разу не висміяв його необізнаність. Кожен раз, коли хлопчик щось плутав, він просто говорив щось на кшталт

“бачиш, без математики людина навіть хліба не може спекти”, “не страшно не знати чогось, страшно не запитати про те, чого ти не знаєш тоді , коли тобі це важливо ».

Поступово, хлопчина почав задавати питання. Дурні з позиції освіченої людини, але важливі з позиції дитини, яка не підозрювала, що зі світом можна спілкуватися інакше. І Жан став на ці питання терпляче відповідати. Вони вивчили овочі і фрукти, навчилися лічити до 100, розібралися з вагами, Жан змушував його читати етикетки.

Раз на три дні до нас приходили шкільні вчителі з переляканими очима і запитували, чи не доставляє нам хлопчина клопоту і чи не хочемо ми відмовитися від затії. Тому що у нас нібито є така можливість.

В один із днів було дуже багато роботи і Жан запропонував хлопцеві прийти йому допомогти за гроші. Це було вже в кінці стажування, коли хлопчисько міг вже готувати сендвічі, домашню пасту і багато чого знав і вмів.

І ось малюк (ми називаємо його petit, оскільки він наймолодший в булочній) заробив свої перші в житті 30 євро. Заробив чесно, не вкравши (у нього були проблеми з дрібним злодійством в минулому), не з жалю, а спираючись на навички, які спочатку розвинув, а потім довів до певного рівня майстерності. Достатнього, щоб отримати гроші за свою роботу.

Жан, вручаючи хлопцю його першу зарплату, сказав йому тільки одну річ:

“Я дав тобі роботу тільки тоді, коли мені було за що платити. Коли я міг на тебе покластися. Якщо ти хочеш досягти успіху в житті, стань тим, на кого можна покластися. Хоча б у чомусь».

У той день, коли він прийшов працювати “за гроші”, слідом за хлопчиком прибіг його тато. Він не вірив, що це можливо. Що його синові хтось може запропонувати роботу. Він – дорослий сильний чоловік – стояв і плакав від щастя.

Я дивилася на все це з боку і думала, що в Марселі можливо і немає святкового новорічного настрою, але точно є місце красивим різдвяним історіям. Про життя, підтримку і віру в найкраще, що є в людині.

P.S. 24 грудня вранці, коли булочну розпирало від замовлень і усміхнених клієнтів, я забігла на кухню, щоб перекинутися парою слів з хлопцями. Petit теж був там. Я запитала, чи є у нього думки з приводу свого майбутнього.

– Якщо чесно то ні. Зовсім немає.
-А що тобі подобається?
– Мені подобається розважатися (s’amuser). У цьому-то і проблема. За це не платять гроші.
– Зовсім не проблема. Ти знаєш, що Жан на роботі розважається по 16 годин на добу?
– Як це?

– Він настільки любить те, що робить, що не вважає це роботою. Ми тут всі, в принципі, розважаємося (я підморгнула нашому пекареві). Ми знайшли те, що нас заворожує і змушує приходити сюди знову і знову). І ти теж обов’язково знайдеш. Просто думай про це час від часу.

Автор: Larysa Kisel

Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Оголошення
Коментарі

"Хочеш читати цікаві, позитивні та
корисні пости рідною українською
мовою?
Тисни "Подобається"!"

Я вже з Вами, не показуйте більше цю штуку

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: