“Я працюю ветеринаром, і нещодавно до мене привели 10-річного ірландського вовкодава Белкера. Власники собаки – Рон, його дружина Ліза та їхній маленький син Шейн – були дуже прив’язані до улюбленця, тому сподівалися на диво. Але після огляду я сказав їм, що Белкер помре від раку.
Вже нічого не можна було вдіяти, тому я запропонував провести евтаназію. Рон та Ліза сумнівалися, чи варто їхньому сину дивитися на це, та хлопчик наполягав. Шейн здавався таким спокійним, коли дивився на свого друга востаннє. Я тоді дуже здивувався, як маленька дитина може так по-дорослому сприймати усе.
Через кілька хвилин Белкер зітхнув востаннє…
Після цього ми сиділи деякий час разом, вголос задаючись питанням про те, чому тварини живуть значно менше, ніж люди.
Шейн, який тихо слухав нашу розмову, раптом сказав:
– Я знаю, чому.
Злякавшись, ми гуртом повернулися до нього. Те, що хлопчик сказав далі, вразило мене. Я ніколи не чув нічого подібного.
Він сказав:
– Люди народжуються, щоб навчитися добре жити, адже так? Вони вчаться любити, завжди і всіх, і поводитися гідно у будь-якій ситуації.
Шестирічний хлопчик задумався на мить і продовжив:
– А собаки, приходячи у наш світ, вже вміють це все, тому їм не потрібно так багато часу.”
Автор: невідомий.