Влучно:

Свято треба завжди носити з собою. (с) Ернест Хемінгуей

Єдність душ і прагнень: Простий приклад шлюбу, укладеного на небесах… (історія з життя)

Єдність душ і прагнень: Простий приклад шлюбу, укладеного на небесах… (історія з життя)
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
 

Мій батько, коли йому було сімнадцять років, на ярмарку побачив дівчинку. Чотирнадцятирічну дівчинку в синій сукні з синім бантом. І закохався. Чекав, коли їй виповниться вісімнадцять і запропонував їй одружитися. Він її любив…

Вони були досить бідні фермери, мама доїла корів, робила всю роботу, але вони жили і раділи кожному пережитому дню, до самого кінця. І це було щиро, так зворушливо і чудово!

Я бачила, як хороші люди в хороших сім’ях лаються, кому піти поставити чайник. У нас лайка йшла тільки в протилежному значенні – кожен хотів піти поставити чайник. Кожен хотів взяти на себе. Коли твій супутник хоче взяти на себе більше, то тобі хочеться взяти ще більше… Тут цікавий механізм, я його простежила. Чим менше хоче взяти на себе твій супутник, тим менше тобі хочеться взяти. І навпаки. Тут зворотний зв’язок. І батьки рвали один у одного з рук домашні справи, неприємні доручення, важкі завдання – все це кожен хотів зробити за іншого…

Ще я пам’ятаю як тато вранці, коли голився, співав, і мама йому говорила: “Перестань співати – не можна зосередитися!”
А мама працювала тоді в якихось дошкільних установах і писала вранці звіти. А тато їй відповідав – дивно, чому такі речі запам’ятовуються, – він говорив:
“Я не буду співати, а ти коли-небудь будеш думати: як шкода, що він більше не співає, як добре б, щоб він заспівав”.
Ось це я пам’ятаю, ось цю фразу я пам’ятаю: “Як добре б, якби він заспівав”.

Щасливим і веселим виявився їхній шлюб – єдність душ і прагнень, і ось такого шлюбу я не зустрічала ні в кого – щоб він був не тільки глибокий і серйозний, але радісний і веселий в кожну дану хвилину…
І кожен ранок починався з молитви батька – він благословляв Бога за те, що йому послав цю чудо-дружину, це чудо-кохання, це чудо-почуття. І ось ми в тіні цієї великої любові, обожнення, виросли…

Потім я запитала:

– А мама?
– Мама померла десять років тому.
Я кажу:
– Господи, а батько?
– Батько живий.
– Він, напевно, жахливо пережив смерть матері?
– Що ти! Він благословляє кожен день Бога, що біль розлуки випала йому, а не їй …

Автор Ліліана Лунгіна
Художниця Анжела Джеріх.

Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Оголошення

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: