Відпускати, довіряючи їм, але завжди перебувати у сусідньому вагоні.
Мама і тато часто возили сина на літо до бабусі. Коли він підріс, то сказав батькам: “Я вже великий, що ви зі мною як з маленьким? Я і сам можу до бабусі доїхати!”
Після недовгих суперечок батьки погодилися.
Ось стоять вони на пероні, проводять, дають останні поради, а син все повторює: “Та знаю я, знаю, 100 разів уже говорили…!” Тоді батько каже: “Синку, якщо раптом тобі стане погано або страшно, то ось тобі це…” і поклав щось дитині в кишеню.
І ось хлопчик сидить у вагоні, їде, розглядає вигляд за вікном… А навколо люди… чужі… штовхаються, шумлять, заходять, виходять, провідник невдоволено зробив йому зауваження, якийсь незнайомий чоловік теж невдоволено на нього подивився і … хлопцеві стає не по собі … і з кожним разом все неприємніше і важче…
І ось йому вже стає страшно. Він похнюпився, забився в куток, і з очей покотилися сльози. Раптом хлопчий згадує, що у нього є щось в кишені від батька. Тремтячою рукою намацує папірець, розгортає, а там записка: “Синку, я в сусідньому вагоні…”
Ось так і в житті ми повинні відпускати дітей, довіряючи їм, але ми повинні бути завжди в сусідньому вагоні, щоб дітям не було страшно.
Бути поряд — поки що ми живі.
