– Вам скільки?
– Кілограма два, не менше!
– Упевнені, може, півтора вистачить?
– Ні, два!
– Валю, загорни два тупості, – чоловік, що сидить за столом, крикнув кудись за ріг.
– З тупістю беруть ще заздрість та ненависть. Берете?
– Так! Теж по два кіло!
– Ні, ці на додачу, по півкіло в руки, не більше.
Черга розмитою плямою плескалася мармуровими сходами стікаючи у величезний хол. Загальна напруга. Не вистачить, розберуть. Дуже хотілося легкого життя, без найменшого напруження.
– Жінко, пропустіть, я тут стояла! Ви пізніше підійшли! – Відштовхуючи ліктями ту, що пізніше підійшла, лізла на місце молода жінка великих розмірів.
– Ні, це я раніше підійшла! – верескнула, хапаючись за повітря руками опонентка.
– Пані, не сваріться, всім вистачить, – долинуло зверху. – Що вам?
Зпітнілий чоловік з червоним обличчям переминався з ноги на ногу.
– Мені як усім, як усім і побільше! Точно безкоштовно?
– Дивлячись який виберете, – з часткою іронії пролунало у відповідь. –
Перший пакет – інтелект, до нього на додачу – жалість, співчуття, прийняття, любов. Цей вартує ваших зусиль, грам триста/чотириста, не більше. Другий, абсолютно безкоштовно – тупість, до нього байдужість, ненависть, заздрість. Вам який?
– Мені як усім, як усім, – нервував краснолицій чоловік ще більше.
– Усі беруть тупість, вам також?
– Так! – без роздумів випалив він. – А точно з усім цим жити буде легше?
– Абсолютно, – з тією ж часткою іронії повторив молодик сидячий за столом і тихо зітхнув. – Жодних турбот! Тупість перекриє можливість мислити та аналізувати, байдужість перекриє можливість про будь-кого хвилюватися, заздрість зігріватиме своїм теплом! – За інструкцією випалив він завчені фрази, а від себе додав: «Поки не спалить!».
– Ну, що, перший пакет так ніхто і не взяв, – той, що сидів вгорі за столом підвівся і обтрусив штани.
– Та й учора не взяли, – потер руки напарник. – Його взагалі рідко беруть, ніхто не хоче напружуватися.
Раптом на дверях задзвенів дзвіночок.
– Ми закриті, – пролунав голос згори – Приходьте завтра.
– Мені терміново, мені зараз, мені жалість! Там собака помирає, всі повз нього йдуть, а моя закінчується, прошу. І співчуття, якщо можна.
– Другу годину в людях шукаю, ні в кого нема, сказали у вас.
У залі запанувала тиша. Двоє нагорі завмерли, здивовано дивлячись на того, що прийшов.
– Впевнені? – тишу порушило питання.
– Так, звичайно, як я без неї житиму? З нею зовсім інакше.
– З нею складно! – менеджер почухав потилицю. – Складно ви житимете з нею, там ще йдуть милосердя, прийняття, розуміння. Воно вам треба? Візьміть пакет лімітний: тупість, ненависть, байдужість… Усі беруть! Безкоштовно.
– Ні, мені жалість потрібна, я готовий заплатити…
– Так ви не зможете в цьому суспільстві жити! Тільки сьогодні понад сотню тисяч пакетів із тупістю розібрали. І так кожного дня. Куди ви зі своєю жалістю? З нею мозок працює, душа оживає, ви божевільний?
– Ні, живий, і душа поки що жива. Дайте мені жалість, і я піду.
– Ви будете самотні, вас не приймуть у суспільстві! – Простягаючи пакет, невпевнено сказав менеджер.
– Краще самотній, ніж мертвий. Що з мене?
– Нічого… вам, як першому покупцю бонус – безкоштовно.
– Дякую, – молодий юнак взяв дбайливо пакет, притиснув до грудей, усміхнувся і вийшов.
Двері тихо брязнули.
– Жаль мені його, як він серед цієї маси один? – почухав голову Олесь.
– Не хвилюйся, – Валентин поплескав його по плечу. – До цього пакету на додачу йде ангел-охоронець, на тримай.
– Що це? – він повернувся і взяв аркуш паперу.
– Твоє підвищення.
У повітрі повисло питання.
– Тупість беруть на ура, безкоштовно ж. А ось жалість, співчуття, кохання – ні. Продати ці пакети важко. І якщо ти зміг хоч один такий пакет прилаштувати, то підвищення в тебе в кишені…
– І що я тепер маю робити? – здивовано спитав молодший.
– Оберігати свого підопічного, щоб не був самотнім і не з’їденим суспільством, – Валентин дістав із шухляди крила з великим карабіном і передав Олесеві.
– На, лети за ним, пильнуй обома! Такі як він – на вагу золота.
©Василиса Савицька
Переклад українською Юлія Хмара
