Влучно:

Свято треба завжди носити з собою. (с) Ернест Хемінгуей

Якось костариканець Гільберт Седд побачив на березі річки крокодила. Він був живий, але не рухався…

Якось костариканець Гільберт Седд побачив на березі річки крокодила. Він був живий, але не рухався…
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
 

Якось костариканець Гільберт Седд побачив на березі річки крокодила. Він був живий, але не рухався. Його підстрелили, потрапивши просто в око. Крокодил помирав.

Совісного Седда з дитинства вчили: нікого в біді не кидати. І чоловік, на свій страх, затяг крокодила в човен і відвіз до себе додому виходжувати.

Цілих 6 місяців життя Гілберта крутилося навколо крокодила. Він його годував, давав ліки і не забував обіймати. Дав йому прізвисько Почо. Просто, як домашньому вихованцю. Крокодил, який раніше не відчував таких теплих почуттів – швидко пішов на одужання. Коли рептилія одужала повністю – Седд повіз її назад до річки, на волю. Прощання. Сльози…

Яке ж було здивування чоловіка, коли той прийшов додому! У дворі на нього слухняно чекав «вихованець». Він навідріз не хотів нікуди йти! Максимум – погодився жити у ставку неподалік самого Гілберта. За умови, що той відвідуватиме його – рептилія дуже прив’язалася і сумувала за чоловіком. Вони стали щодня плавати разом, грати та обійматися, а пізніше – почали виступати для туристів.

Почо щасливо прожив до 2011 року і помер своєю смертю від старості. Тепле чисте серце відчувають навіть холоднокровні.

Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: