Якось костариканець Гільберт Седд побачив на березі річки крокодила. Він був живий, але не рухався. Його підстрелили, потрапивши просто в око. Крокодил помирав.
Совісного Седда з дитинства вчили: нікого в біді не кидати. І чоловік, на свій страх, затяг крокодила в човен і відвіз до себе додому виходжувати.
Цілих 6 місяців життя Гілберта крутилося навколо крокодила. Він його годував, давав ліки і не забував обіймати. Дав йому прізвисько Почо. Просто, як домашньому вихованцю. Крокодил, який раніше не відчував таких теплих почуттів – швидко пішов на одужання. Коли рептилія одужала повністю – Седд повіз її назад до річки, на волю. Прощання. Сльози…
Яке ж було здивування чоловіка, коли той прийшов додому! У дворі на нього слухняно чекав «вихованець». Він навідріз не хотів нікуди йти! Максимум – погодився жити у ставку неподалік самого Гілберта. За умови, що той відвідуватиме його – рептилія дуже прив’язалася і сумувала за чоловіком. Вони стали щодня плавати разом, грати та обійматися, а пізніше – почали виступати для туристів.
Почо щасливо прожив до 2011 року і помер своєю смертю від старості. Тепле чисте серце відчувають навіть холоднокровні.
