Влучно:

Свято треба завжди носити з собою. (с) Ернест Хемінгуей

Ми вже доїжджали до Львова, як перед нами постав дідусь поряд зі старим жигулем на обочині…

Ми вже доїжджали до Львова, як перед нами постав дідусь поряд зі старим жигулем на обочині…
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
 

«Ми вже доїжджали до Львова, як перед нами постав дідусь поряд зі старим жигулем на обочині.
Чоловік активно подавав знак зупитинися. Звичайно ж ми не змогли проїхати повз.

– Діточки, я вас прошу, купіть у мене щось, горіхи є, яблука, куртка нова – говорить він й реально ледь не плаче.

– Дякуємо, не треба нам яблука, у вас щось сталося?

– Газ закінчився, пересохла прокладка, а бензину нема, мені би якость доїхати до Львова, грошей зовсім немає на пальне, купіть хоч щось, не залишайте мене, я вже чотири години тут машини зупиняю і ніхто… Всі повз проїжджають.

– Каністра є? – запитуємо – давайте.

Ми повернулися за 15 км назад до найближчої заправки, залили 20 літрів пального та привезли її дідусеві.


– Діточки, візьміть куртку за бензин, мені вас Бог послав, – зі словами вдячності каже він.

– Ні-ні, не треба нам курточки, просто візьміть та благополучно доїдьте додому, – відповідає Іван, а я розглядаю автівку старого.

Багажник та салон заповнений всім підряд: книгами, одягом, консервацією, на передньому сидінні – великий чорний пес.

А ви звідки їдете і чому? – цікавлюсь я.

– З Васильківського району, хату мою розбомбили. Я її ремонтував все літо, як міг, але почалися холоди… будинок не придатний до життя в такий холод. Їду до сестри, у Львівську область.


Я зі сльозами на очах попрощалася з дідусем. Іван пожав руку та ще раз побажав безпечної дороги. Далі ми поїхали в тиші. На душі було тяжко через дідуся, його історію та байдужість…

До речі, весь шлях до Львова був достатньо загружений рейджроверами та мерседесами, всі вони кудись поспішали.

Більшість з них вчасно добереться до місця призначення, хтось увечері піде в ресторан з друзями та за келихом вина буде довго розповідати, як українців погано приймають в Європі, які сноби французи та як німці мало виплачують допомоги.

Я так хотіла вірити, що ця вiйнa змінила націю, навчила нас не відвертатися від чужого горя, не проходити повз, бо ми всі в одному човні, один за одного, але вчорашній випадок – то як нокаут по моїй вірі в український народ.


Тож не проходьте повз, не закривайте очі, не відвертайтесь, помічайте, пропонуйте.

Україна більше не ділиться на чужих та своїх, захід та схід – ми всі одна родина, яка має гідно боротися до допомогати один одному»

Ярослава Коба

Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: