Розповідь про те, як батька викликали до школи за поведінку сина. Те, що зробив цей тато, вражає.
– Завтра викликають до школи! – дружина кидає сумку і втомлено сідає на лавку у вітальні.
– Що трапилося? – запитую.
– Твій син знову завинив!
Я посміхаюсь. У нас давно так: все хороше в дітей – від неї, все погане – від мене. Чи не чиню опору. Деякі їхні “недоліки” навпаки вважаю сильними рисами.
Сідаю з нею поруч. Вона кладе голову на плече.
– Зінка дзвонила. Каже, він якесь відро для сміття викинув із вікна школи просто на вулицю!
“Зінка” -директор 181 школи.
– Може ти сходиш?! – вона жалісливо дивиться мені в очі.
– Звичайно сходжу! – погоджуюся я.
Це помста. Два місяці тому директорка зробила промах, також викликавши дружину в школу. Але прийшов я.
Випадок був неординарний. Неабиякий. Я був засмучений, розлючений і засмучений вчинком свого п’ятнадцятирічного сина.
Він хотів зробити феєрверк із решти петард із Нового року та проніс його на дискотеку до школи. Добре, що чергували викладачі, вчасно помітили й вилучили.
Зінаїда Павлівна залишила мене на поталу завуча. Я не відразу визнав у ній керівника. Маленька, сіренька, в незрозумілому одязі, говорить незв’язно. Мені більше вона нагадала санітарку.
Після, майже годинного допиту одним єдиним питанням – “Ви уявляєте, що було б, якби він його підірвав?” – я не витримав і сам викликав у школу оперативну машину з написом “Розмінування”.
Це була надзвичайна ситуація. Такого не прощають.
Це повинна була бути перша наша зустріч. Ми не зустрічалися з нею попередньо. Вона не знала про це й за мною була перевага.
Ми з сином проходимо в директорську. Зупиняю його в секретарській і входжу до кабінету.
Там сидить людей п’ять. Сама Зінка стоїть. Побачивши мене, дивується, але не видає. Навіть посміхається холодно. Я представляюся.
Дуже люб’язно вітається й просить мене запросити сина, майже наказує:
– Приведіть, будь ласка, сина сюди!
– Навіщо? – дивуюся.
– Для того, щоб ми послухали його і він розповів нам, як зміг зробити це! – директорка незадоволена й починає злитися. Зазвичай питання ставить вона.
– Він нікуди не піде! – беру ситуацію в свої руки. Не люблю, коли мені вказують, що робити. – Я вже послухав його версію! – відповідаю їй, – Тепер ви мені розповісте, що сталося!
Зінка ніби не чує мене:
– Запросіть, будь ласка, вашого сина сюди й сідайте самі! – підштовхує мені стілець.
Я зачиняю двері. Син залишається в секретарській.
Мені знайома ця ситуація. Довелося побувати на подібних судилищах. З тих пір ненавиджу подібні зібрання й людей, які їх організовують. Зінка – слабка людина. Таким не можна довіряти владу. Тим більше, владу над дітьми. Уявляю, скільки судилищ було в її кабінеті. Скільки зламаних дитячих душ вийшло звідси. А головне, відданих власними батьками.
Я добре знаю цей метод. Людину заводять і ставлять перед усіма. Вона вже звинувачена. Вирок давно винесено такими зінками.
Але весь інтерес у іншому – потрібно розтоптати людину. Потрібно зламати й знищити, щоб вона більше ніколи не змогла, ніколи не підняла би голови проти системи. Судилище маленької людини. Яка не навчилася ще себе захищати. І для цієї мети запрошують батьків. Їх саджають спеціально поруч із собою, прямо навпроти їхньої дитини.
Потім почнеться допит. І на кожну відповідь директорка дивитиметься в очі батькам:
– Ось бачите! Подивіться на нього!
Як таке, взагалі, могло прийти в голову ?! І батьки слухняно киватимуть головою, погоджуючись. Погоджуючись, вони роблять зраду.
Злий геній Зінки торжествує!
Чим іще болючіше можна вдарити дитину, як не тим, що найрідніші їй люди, прилюдно відмовляються від неї?…
Я принципово не сідаю на стілець. Хочу дати зрозуміти, що для мене ця справа не варта виїденого яйця і в мене немає жодного бажання сидіти тут і обговорювати мого сина.
– Ви запросили мене до школи! – я дивлюся прямо їй в очі. – Будьте люб’язні, поясніть мені причину виклику!
Зінка розгублено нічого кращого не знаходить, як знову запросити сина в директорську.
З нею все зрозуміло. Я продовжую шоу. Повертаюсь до класної керівниці й запитую її про те, що сталося.
Вона совається на стільці й нервово викрикує мені:
– Я попросила його викинути сміття! Він відмовився, і я його замкнула в кабінеті! Він викинув сміття у вікно!
Я оглядаю всіх.
– За яким правом ви замикаєте мого сина в кабінеті?!
Вчителька блимає очима. Я починаю сердитися.
– Чому мій син повинен виносити сміття в школі ?! – я перекладаю погляд на Зінку.
– У вас тут, що – зона ?!
Може прислати комісію в школу?! Може, у вас для цього немає прибиральниці або хтось отримує гроші за фіктивним підписом?!
– Можливо, ми все-таки послухаємо версію вашого сина?! – лунає голос єдиного молодого чоловіка. Це прогин. Перед Зінкою. Він молодий, як потім з’ясувалося, балотується в депутати. Знаємо ми таких депутатів.
– Ви хто?! – запитую його.
– Я вчитель цієї школи!
– Який стосунок ви маєте до мого сина ?!
Він губиться й безпорадно крутить головою.
– Я в комісії! У педраді! – запевняє він.
– Тоді запросімо моїх і друзів сина! Його тренерів зі спортшколи, сусідів по будинку! Це буде моя педрада! І тоді ми послухаємо всіх!
Всі притихли. Я звертаюся до Зінки:
– Судилище хотіли влаштувати ?!
Не вийде! Навіть не намагайтеся! Я добре знаю закони! Навіть у вашому законі, в шкільному немає таких правил!
Не поводьтеся, як власник цього закладу! Вас найняли, ось і вчіть! А виховувати будемо самі, без вас! Як найняли, так і знімуть!
Я ляскаю дверима. Шах і мат.
Обіймаю сина і ми йдемо з ним додому.
– Життя таке, синку! Вони тепер ловитимуть тебе на промахах, щоб пригадати образу!
– Я обіцяю, що більше тебе не викличуть до школи!
– Це дурниці, синку! Знайдемо іншу школу.
Я радий цій ситуації. Вона дозволила захистити мені свою дитину. Вона важлива для нас обох.
Слово він дотримав. До кінця навчання нас більше в школу не викликали.
Вся школа заздрила йому. А всього-то потрібно було – не зраджувати й захистити свою ж дитину…
Автор: Rustem Sharafislamov
