Запросив якось вовк зайченя на вечерю,
Став співати до нього солодкі пісні…
Все красиво прикрасив у темній печері,
Навіть моркви з бадиллям зварив в казані…
Зайченятко спочатку вагалося сильно,
Але потім відтало від лагідних слів…
Може, рішення й здалось йому божевільним
Та відмовитись зайчик малий не посмів…
Він подумав:”А раптом і справді вовчисько
Зміг приборкати звіра у серці своїм…”
Вовк всміхнувся, оскаливши гострі зуби ська…
Затаїлось щось темне у серці лихім…
Зайчик щиро повірив у вовкові зміни
В те,що звіра в собі побороти зумів
І пішов наш вухань сам один на гостини
Хоч у серденьку страх, мов листочок, тремтів…
Вовк усе зготовув у печері холодній
Вже і моркву солодку в тарілки наклав,
А в самого блистіли очиці голодні,
На вечерю смачну нетерпляче чекав…
Зайченятко прийшло із яскравим букетом
І всміхнулось до вовка незнаним теплом
Вовк із диву забув про мотузки й тенета
І усівся із зайцем за круглим столом…
І як тільки хотів зайченя вже впіймати,
Раптом наш сіромань, вже й забувши про страх,
Став до вовка так щиро і тепло казати:
“Як я радий, що зміг ти змінити свій шлях!
Я спочатку не вірив та й інші казали,
Що звіряче збороть неможливо в собі…
Та вони просто сили твоєї не знали,
А я певен, що зла не лишилось в тобі!”
Вовк те слухав і слова не міг проказати,
Він ніколи такого до себе не чув…
Він побачив довіру в очицях зайчати,
Та невже це він сам цю довіру здобув?
-Ну тепер то ми друзі навіки з тобою!
Не хвилюйся, я завжди тобі поможу
І тебе примирю з лісовою юрбою
І багато цікавих місцин покажу…
Ти ,напевно, стомився в печері сидіти?
А у мене у нірці теплесенький мох…
Можеш в гості до мене, як схочеш,ходити
Не хвилюйся, там вистачить місця для двох!
Вовк умить апетит свій звірячий утратив
І уперше наїстись бадиллям зумів..
Він вечері чекав, а діждався на брата
І до ночі із ним без кінця говорив!
В нього вірили!Вовку літати хотілось…
Він тепер вже не монстр,віднині-він друг!
Його серце холодне нарешті зігрілось…
І ,здавалось, змінився весь всесвіт навкруг!
А на другий вже день всі у лісі здивились
І не стільки тому, що наш зайчик живий,
Як із того ,що в вовка в очах щось змінилось…
Не горів вже вогнем у них вогник лихий..
Та невже це можливо? Ніхто і не вірив…
А із вовчого серця пропала пітьма…
Це її налякала зайчаткова віра,
А сильнішої сили у світі нема!
Як зростають дерева із зерня малого,
Як маленька жаринка розтоплює лід…
Так і віра в рятунок серденька чужого
Не його лиш рятує, а змінює світ!
© Огнєва Інелла
