— Мир тобі, — лагідно сказав Ангел, сідаючи поруч із Котом на товсту гілку і струшуючи з неї сніг.
— Привіт, — Кіт розплющив зелене око, ліниво оглянув Ангела і відвернувся.
Ангел сховав під крилами босі ноги і глянув униз. Під ними лежало біле подвір’я, сповнене сміху, вереску, літаючих сніжків і скрипу кроків.
— Високо ти забрався, – сказав Ангел, оцінюючи відстань до землі. — Зате сюди навіть Сашкина сніжка не долетить.
Ангел розуміючи кивнув і підібрав опущені крила. Помовчали.
— А ти що, за моєю старенькою з’явився? — не повертаючи голови, спитав Кіт. Голос його був такий же лінивий, але Ангел одразу побачив, як згустився навколо нього біль і тривога.
— Ні, я ні за ким.
– А! – Хмара тривоги порідшала.
— Вона щодня каже, що незабаром Ангел її забере, — вважав за потрібне пояснити Кіт.
– Мабуть, інший прилетить… Знову помовчали. Але, мабуть, Кота все ж таки турбувала присутність Ангела, і він якомога байдужіше запитав:
– А ти сюди навіщо?
— Та так, відпочити присів. Хлопця одного у вашому місті від нього самого рятував. Ох, важка це робота! Тепер додому лечу.
– То ти, це… і від хвороби можеш?
— Дивлячись яка хвороба. Але багато можу. Оберігач я.
— То чого ж ти тут розсівся? – заревів раптом Кіт. — Ану пішли!
І він рудим вихором злетів на землю. Ангел тихо приземлився поряд. Бабуся була така худенька, що Ангел не одразу роздивився її серед білих подушок.
Очі бабусі були заплющені, а груди ходили ходуном, заповнюючи всю кімнату хрипом, свистом і схлипами. Ангел нахилився над нею, поклав на груди білі крила і почав щось шепотіти – ласкаво та тихо.
Поки він так стояв, Кіт підкинув у грубку дров, посунув на плиту охололий чайник і поставив великий кухоль з молоком, сипнувши до нього якоїсь трави – готував питво для господині.
Коли Ангел розігнувся, дихання бабусі було рівним і тихим, запалі щоки порозовіли.
— Хай поспить, — сказав він Коту.
— Ослабла вона сильно.
Кіт відвернувся і швидко витер очі. Бабуся спала, а Кіт і Ангел пили чай, і Кіт все підливав у свій чай вершки, а Ангел усміхався, дивлячись на нього.
— Я, мабуть, залишуся у вас, — сказав він, розмішуючи мед, — Поки що Михайлівна не встане.
— А ти звідки знаєш, що вона Михайлівна?
– Я ж Ангел. Я й знаю, що тебе Чарликом звуть.
— Значить, начебто познайомилися, — хмикнув Кіт.
— А тебе як величати?
— А в нас імен немає. Просто ангел.
Кіт мовчки підсунув йому вершки і сьорбнув з кухля.
Тікав над столом годинник, тріщали в грубці дрова, за вікном посилювався вітер.
— Ось ти питав, навіщо я високо заліз, — раптом усміхнувся Кіт. — Виходить, на тебе чекав.
І задумливо додав, прислухаючись до вітру:
— Шкарпетки тобі зв’язати треба. Що ж ти босоніж по снігу?..
