Влучно:

Свято треба завжди носити з собою. (с) Ернест Хемінгуей

Одного разу мама увійшла в мою кімнату без стуку, взяла мою сумку і почала в ній копирсатися….

Одного разу мама увійшла в мою кімнату без стуку, взяла мою сумку і почала в ній копирсатися….
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
 

Одного разу моя мама увійшла в мою кімнату без стуку, взяла мою сумку і почала в ній копирсатися.

– Мам, що ти робиш?

– Я бачила у тебе аспірин. Голова розколюється…

– Мам, у мене є аспірин, але можна ж попросити …

– Так я бачу, що ти зайнята, ось і не відволікаю.

Мені 15 років і в цьому діалозі я засвоюю чітку річ: особистих меж не існує.

***

Одного разу ми з моїм тоді ще хлопцем Мішею пішли в гості. Сіли за стіл так, що опинилися в самому кутку столу, і щоб вийти, довелося б піднімати всіх інших гостей. У процесі свята з’ясувалося, що я забула в сумці телефон. Хтось мені зателефонував, і Міша поліз через весь стіл шукати мою сумку, і, знайшовши, повернувся разом з сумкою.

-Так навіщо ти сумку всю тягнеш, просто дістань телефон і подай, – дивуюся я його недогадливості.

– Як це, залізти в чужу сумку? – він не зрозумів питання.

– Чому чужу? Я що тобі – чужа?

Він ошелешено дивився на мене. Його погляд говорив сам за себе: немає, ти не чужа, але копирсатися у чужих речах – неприйнятно.

Мені 20 років і в цьому діалозі я засвоюю чітку річ: особисті межі все-таки існують.

***

Я приїхала в школу-інтернат. Їхала по карті – я тут вперше. Я привезла побутову хімію і одяг, яку передали волонтери. В даному випадку я просто водій. З інтернату вийшли діти. Багато хто відразу мене обійняли, ніжилися до мене. Неможливо не обійняти у відповідь. Мені було приємно і ніяково. Як можна обійматися з незнайомими? А раптом я погана тітка? А раптом я завдам кривди?

Діти легко увійшли в мій особистий простір, не підозрюючи про його наявність. Їм ніхто не розповів, що так – неправильно. Так само легко вони пустять і в свій особистий простір.

І це навіть не довірливість. Це – дефіцит любові і тактильної ласки, помножений на недоінформованість. Там, у дорослому житті він може бути для них смертельно небезпечний.

Мені 25 років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: ми самі встановлюємо свої особисті межі.

***

До мене приїхала подруга. Дуже важлива розмова. Дуже. Ми, знизивши голоси, говоримо про потаємне. У кімнаті граються наші діти. Мій чотирирічний син Данило і її п’ятирічний Вова.

Ми говоримо про критично важливі речі, відвертість на межі.

В кухню, де ми сидимо, вривається Вова і починає щось захоплено розповідати мамі. Подруга тут же відволікається на нього, і зображує зацікавлення: адже її дитина розповідає про місто роботів.

– Так про що ми говорили? – запитує подруга через п’ять хвилин, коли вибіг її син.

– Я втратила нитку, – чесно кажу я.

– І я…

І ось знову, через деякий час, напружена, важлива розмова. В кухню влітає мій Даня.

– Мама, мама, ми там побудували …

– Синку, ти бачиш, ми поки з тіткою Машею розмовляємо? Зараз ми закінчимо, я обов’язково підійду і подивлюся, що ви там побудували, домовились? А поки що я зайнята, – кажу я синові і продовжую, звертаючись до Маші. – Пробач, і далі що? …

Мені тридцять років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: чим раніше наші діти дізнаються про існування особистих кордонів, тим простіше їм буде це прийняти.

Особисті межі – це межі довіри. Ви самі їх встановлюєте собі. Саме собі. А ваші діти беруть з вас приклад.

Ці межі можуть змінюватися з плином часу: можуть міцніти, а можуть просідати. Але вони повинні бути і ваші діти повинні про них знати.

***

Мій син зараз в кімнаті пише перше в житті зізнання в симпатії дівчинці, яка йому дуже подобається. Вона хворіє, і він попросив купити їй квіти, щоб віднести записку разом з квітами в якості променів підтримки.

– Тобі допомогти написати, Дась? – питаю я.

– Ні. Я сам.

І ось пише. Вже питав, як пишеться слово «подобаєшся» і «одужаєш», і журився, що обидва слова він написав череї літеру “ї”.

І ось, готово. Вітамін любові і співчуття в форматі А4, дитячим почерком.

На вулиці жахлива погода. Я збираюся у справах і по шляху куплю і занесу квіти і записку дівчинці, якій вона адресована.

– Тільки не підглядай, мам, не читай, – хвилюється син.

– Не буду, Дась. Можеш на мене розраховувати.

– Це секрет.

– Синку, я поважаю твоє право на секрет, і не стану читати твоє зізнання. Це таки справді трохи особисте.

– Так, дуже особисте.

Чоловік бачить, як син хвилюється.

– Гаразд, Дась, збирайся. Підемо і сам все подаруєш. Сам вибереш квіти. Це буде правильно, по-чоловічому. Коли нас, закоханих мужиків, погода зупиняла! Заодно погуляємо.

І ось зібралися вони і пішли. Тому що синові важливо, що дорослі поважають його межі.

І це відмінний урок. Для дорослих – урок поваги до чужих кордонів, а для дитини – урок усвідомлення їх наявності.

Залишилося вивчити, як пишеться слово «подобаєшся» – і можна вважати себе зовсім дорослим.

Мені 36 років і в цій ситуації я засвоюю чітку річ: з сьогоднішнього дня станемо стукати, коли входимо в кімнату до сина.

Адже йому вже вісім. І у нього вже є таємниці. А таємниці слід зберігати в межах своїх особистих кордонів.

Автор: Ольга Савельєва

Джерело: facebook.com
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter
Оголошення

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: