Коли ти в жаху вибігаєш з ванної і лаєшся (майже матом), що туалет перестав змивати … а 4х річна дитина говорить: «Напевно, це через мене. Я кинула дуже багато паперу. Мені потрібен був картонний рулон. Вибач будь ласка”. І ти замість «сьогодні ніяких мультиків» відповідаєш: «Добре, спасибі за чесність».
Коли підліток дзвонить тобі зі шкільної поїздки в сльозах і каже: «Мене зловили з алкоголем. Що мені робити?” А ти замість «вдома отримаєш», кажеш: «Не переживай. Це не кінець світу. З ким ти? Де? В безпеці?”.
Коли ти говориш чоловікові: «Піди перевір, чи дихає вона. Вона занадто довго спить». І він замість «не говори дурниці, думки матеріальні» відповідає: «Я перевірю. Але чого ти боїшся?». І ти обговорюєш з ним свій страх синдрому раптової дитячої смерті. І він тебе обіймає..
Коли дитина каже: «Я боюся зробити невірний вибір, піти не в той університет. Раптом я пошкодую», і ти замість «у тебе ще є рік на подумати, це важливе рішення, від нього залежить все життя » відповідаєш:« Ти завжди можеш передумати. Помилка – це теж результат. Ми ростемо і наш погляд на себе змінюється »
..Коли старші діти говорять про дитинку: «коли вона кричить, у мене всередині така злість, така злість», а ти розуміюче киваєш замість того, щоб нагадати, що це твоя сестра і ти повинна її любити.
Як же комфортно жити в будинку, де є емоційна довіра. Життя стає абсолютно іншим. У ньому майже немає страху, менше злості і дуже багато підтримки 
(С) Наташа Реміш
