Коли Андрій Ворон прибув етапом на Колиму, його допитував сам начальник Севвостлагу Леонідов.
«Ти украінец?»
«Так, дякувати Богу».
«Націоналістіческій екстремізм?»
«Так, дякувати Богу».
«Хотел нас победіть?»
«Так, з Божою поміччю».
«Теперь получіш всьо сполна».
«Як завгодно Богу».
«Почему ти постоянно упомінаєш Бога?»
«Тому, що я Божий чоловік».
«Нєт, с етово момента ти вечний арестант».
«Який?»
«Вечний».
«Дякувати Богу, тимчасовий начальнику…»
«Запомні, я лічно буду наблюдать твойо єжеднєвноє превращеніє в доходягу».
«Бог покаже, до чого я дійду…»
Коли через три роки «вічний арештант» вчергове навесні хитромудро «покинув» зону, щоби перелітувати на волі й повернутися в теплий барак лише пізньої осені, за ним уже й не споряджали пошукові загони. Начальник Леонідов, криво посміхаючись, сказав «кумові», начальнику оперативної частини:
«Тєбє нє кажется, майор, што ето ми с тобой здесь сідім, а етот Ворон свободно лєтаєт себе над тайгой і тундрой?»
«І нє адін, таваріщ палковнік».
«А с кєм єщо?»
«С нім єво бандеровскій Бог».
«Ну да, я помню… І начінаю предполагать, што в етом, возможно, і вся суть. І ґлавная разніца между намі і ім…»
(Все інше – в книзі «Вічник»)
