Почну з історії.
Цій жінці було близько п’ятдесяти років. Активна, весела, успішна – у неї виходило все, за що вона бралася: сім’я, бізнес, дружба… Тільки одне її турбувало – батьки.
Вони якось швидко і різко постаріли. З таких же активних та веселих перетворилися на тихих крохоборів. Коли вона влітала в їхню квартиру – вся у парфумах, планах, надіях, вони зустрічали її важким запахом приміщення, що давно не провітрюється, і прокислої їжі.
Вона кидалася до холодильника, вигрібала з нього давно засохле, зацвіле, прокисле. Заповнювала холодильник гарними баночками із готовою їжею із дорогого кафе.
Підходила до шафи, розвішувала на плічках обновки: татові сорочку, мамі халатик.
Батьки їй не суперечили. Дивилися на неї, завмерши. Нічого не казали.
І коли вона приїжджала до них у гості за тиждень-півтора, баночки з їжею з кафе залишалися стояти недоторканими. А поряд з ними кислий борщ з торішньої цибулі та капусти. Борщ батьки варили та їли. А ресторанну їжу – ні.
Тато зустрічав її у своїй улюбленій, протертій на ліктях до дірок картатій сорочці. Мама – у улюбленому, штопаному-перештопаному халатику. Її обновки висіли в шафі незайманими.
Якось жінка не витримала. Схопила мамине зимове пальто з каракулевим коміром («Мамо, ти його носиш останні 20 років, це неможливо! Від цього пальта залишилися тільки спогади!») і викинула його на смітник.
А замість пальта – на, мамо, приміряй! – подарувала лисячу шубу. М’яку, легку, сіреньку (немарку!).
Мама приміряла.
- Ой, чисто наречена, – усміхнулася. Обережно зняла, повісила в шафу.
— Ось тепер її й носи! – Розквітла дочка.
…Мама померла за рік. Її дочка, розбираючи шафу з маминим одягом, наткнулася на пакунок. Далеко в самій глибині шафи лежала акуратно згорнута лисяча шуба. Нова, із бирками. Не ношена.
Вона ридала навзрид – жінка, яка викинула на смітник старе мамине пальто, яка купила мамі шубку і яка зрозуміла: всю зиму її мама виходила на вулицю чортзна в чому. А може, й не виходила зовсім.
Цю історію мені розповіла учениця. У мене серце стискалося, поки її слухала – здавалося, вона розповідає мені про мої помилки, які я робила зі своїми батьками. У мене було те саме: холодильник, з якого я вигрібала недоїдки. - Це курячі кісточки для котів, – пояснювала мама.
Вона годувала котів у дворі. І так довго копила для них кісточки, що згортки з тухлятиною спочатку займали весь холодильник, а потім розповзалися по морозильнику.
Була розбирання шифоньера, коли я намагалася викинути їхній старий одяг. І натикалася на їхні погляди – злякані та смиренні. Їм це не було на радість.
При цьому мені пощастило: я мала, можна сказати, зразкові батьки. Вони прожили разом 71 рік – дружно, мирно, у коханні. Вони брали мою допомогу – і моральну, і матеріальну. Вони цікавилися моїм життям. Але навіть із такими «еталонними» батьками я часом помилялася.
Це важко: зрозуміти, що літні батьки – вже не ті мама та тато, що ходили з нами в походи, витирали сльози розчулення на нашій забавці в дитячому садку або на нашому випускному у школі.
Вони інші. І ставитись до них треба по-іншому.
Я вивела для себе 5 правил – не впевнена, що вони підійдуть для всіх (батьки бувають різні), але, сподіваюся, вони допоможуть вам.
- Не ламайте звички батьків.
Вам дуже хочеться викинути старий одяг батьків та купити новий? Купуйте. Але нехай нова татова сорочка зовні буде точнісінько як стара. Нехай нове мамине пальто теж буде з каракулевим коміром, і приблизно такого ж кольору.
Ви хочете побалувати їх смачним? Привезіть смачну ресторанну картоплю пюре та котлети. І ваші батьки будуть щасливі – з’їдять усе, подякують вам… Напевно скажуть: «Звичайно, вдома смачніше, але це теж непогано» — але й ви, і вони знатимете: їм справді сподобалося. - Не лякайте батьків своїми витратами.
У старості багато людей стають скупими. Купівля нової речі засмучує їх, навіть якщо річ була вкрай потрібна: їм шкода розлучатися з грошима. Причому якщо річ купуєте ви, їм шкода ваших грошей так само, як своїх.
Якщо ця особливість є і у ваших батьків, не вмовляйте їх змінити ставлення до грошей: вони не змінять. Просто, приносячи їм новий халат або нові туфлі, наперед обріжте всі бирки і викиньте всі чеки. Скажіть:
— Мамо, я ось собі купила, поміряла – мені не йде. Може, будеш носити, бо шкода викидати.
І мама точно носитиме, навіть якщо раніше не збиралася: вона не може допустити, щоб річ була викинута.
Якщо батьки відмовляються лікуватись у платних поліклініках, просять не викликати їм платного лікаря додому (а ви розумієте, що це необхідно), схитруйте. Скажіть:
— Тату, це по знайомству. Ця лікарка – дочка моєї подруги, я її попросила.
Будьте певні: лікар теж підтримає ваші хитрощі (знали б ви, як часто їм доводиться таке підтримувати!). Так, літніми батьками можна хитрувати – заради їхнього ж блага. - Веселіть своїх батьків.
Іноді кажуть: старі, як діти. На жаль, це неправда. Кожен новий день дитини – це піднесення. Кожен новий день похилого віку – це спад. Діти сміються по триста разів на добу. Як часто ви бачите своїх батьків, що сміються? - Якщо це можливо, спробуйте навчити своїх батьків користуватись соцмережами або сервісами, де вони можуть дивитися улюблені серіали.
Так, це займе у вас багато часу, зажадає багато терпіння. Але коли батьки не просто реєструються в мережі або на форумах садівників, а й почнуть активно спілкуватися – ви будете винагороджені блиском у їхніх очах. Літнім людям потрібне спілкування – і вони зможуть отримати його у соцмережах.
Якщо у вас не вистачає на це терпіння, найміть людину, яка їх навчить. «Репетитори з соцмереж для літніх» — це вже не рідкість. - Якщо у ваших батьків починається деменція, не намагайтеся протистояти їй.
Я не розуміла, що причиняю біль своїй мамі, коли на її запитання відповідала:
— Мамо, давай згадувати, про що ми щойно говорили?
Її очі ставали зляканими та тривожними. Вона відчувала, що не відповідає моїм очікуванням і розуміла: вона нвже зовсім не може їм відповідати. Її це страшенно мучило – а я мучилася, не розуміючи, як їй допомогти.
Правильну тактику мені підказав мамин лікар. Він сказав:
— Не мучте її оперативну пам’ять – ви нічого не виправите. Звертайтеся до довготривалої пам’яті – вона функціонує набагато краще.
Я почала розпитувати маму про дитинство – її дитинство, моє дитинство. Ми стали говорити з нею на абстрактні теми – що таке кохання, що таке сім’я… Ми були щасливі у такі моменти: і я, і вона. А це найголовніше для нас – дорослих дітей похилого віку батьків: щоб наше спілкування приносило нам щастя.
Ніна Звєрєва
