COMA знайомить нас з добіркою українських фільмів, які стали жертвами радянської цензури в 60-х та на початку 70-х років. Цей період відзначився розквітом та становленням унікального явища – “українського поетичного кіно”.
На жаль, радянська система жорстко придушила творчі пошуки та новаторські ідеї багатьох українських режисерів. Це призвело до заблокування розвитку українського кінематографу на декілька десятиліть.
Хоча ці фільми й не здобули широкого глядацького розголосу в свій час, вони мають неабияку цінність для української культури. Вони не лише демонструють майстерність та новаторство українських кіномитців, але й розкривають важливі теми української історії, культури та ідентичності.
Важливо пам’ятати про ці заборонені шедеври українського кінематографу, адже вони є свідченням нескореного духу українського народу та його прагнення до свободи творчого самовираження.
Добірка українських фільмів, які стали жертвами радянської цензури:
1. «Совість» (1968)
Друга світова війна. На окупованій Україні розгортається трагедія. Двоє місцевих хлопців, прагнучи свободи, вбивають німецького коменданта. У відповідь нацисти жорстоко карають ціле село: розстрілюють півсотні людей. Щоб знайти вбивць, вони оголошують, що розстріляють усіх решту, якщо до ранку хлопці не здадуться.
Селяни опиняються перед жахливим вибором: зрадити своїх земляків, видавши їх окупантам, або приректи себе на смерть. Час спливає, тиск зростає, і кожен мусить зробити свій вибір.
Фільм “Совість”, знятий у 1968 році режисером Володимиром Денисенком, розповідає цю драматичну історію. Стрічка мала трагічну долю. Її заборонили радянські цензори, а єдина копія плівки зникла безвісти.
Проте у 1989 році сталося диво. Невідома людина підкинула плівку з “Совістю” під двері Державної кіностудії імені Довженка. Цей вчинок повернув українському кіноматографу втрачений шедевр.
Син режисера, Олександр Денисенко, розповідає про цю історію та про те, яке значення має “Совість” для українського кінематографа. Фільм не лише зображує жахіття війни та силу людського духу, але й порушує важливі питання про мораль, вибір та відповідальність.
2. «Білі Хмари» (1968)
Життя головного героя стрімко змінюється після несподіваної телеграми: батько при смерті. Подорожуючи до нього, він занурюється у спогади про дитинство, що припало на трагічні часи колективізації та Голодомору.
В ті жахливі роки його батько активно брав участь у розкуркуленні односельців, що призвело до невимовних страждань та загибелі мільйонів українців.
Чи встигне син до смертного ложа батька? Які слова він йому скаже? Ці питання терзають його душу протягом всієї подорожі.
На жаль, фільм Ролана Сергієнка «Білі Хмари» зазнав жорстокої цензури. З нього було вирізано багато ключових сцен, а сама стрічка отримала клеймо “ідеологічно хибної”.
Внаслідок цього, фільм практично не дійшов до глядача, втративши шанс стати не лише потужним художнім твором, але й важливим свідченням про трагічні сторінки української історії.
Ця історія слугує сумним нагадуванням про небезпеку цензури та її руйнівний вплив на мистецтво та свободу слова.
3. «Криниця для спраглих» (1966)
Цей фільм, створений Юрієм Іллєнком за сценарієм Івана Драча, по праву вважають одним із найкращих в історії українського кіноматографу. Практично без слів, через візуальні образи та символіку, стрічка розповідає про життя та смерть старого Левка, якого покинули всі: шість синів та дружина. Опинившись самотнім, він прагне смерті, навіть будує собі домовину.
Одним із ключових елементів фільму стає сільська криниця, джерело життя для багатьох поколінь. Замулена й забута, вона потребує очищення, й Левко береться за цю справу. Цей символічний акт підкреслює прагнення героя не лише до фізичного, але й до духовного оновлення.
“Криниця для спраглих” не має чіткої сюжетної лінії, адже на перший план виходять поетичні образи, що розкривають вічні теми життя та смерті. Фільм сповнений глибоких філософських роздумів про людську природу, сенс буття та місце людини у світі.
На жаль, через “ідейні збочення” за наказом ЦК КПУ всі копії стрічки мали бути знищені. Лише завдяки сміливості режисера Юрія Іллєнка, якому вдалося врятувати одну копію, “Криниця для спраглих” збереглася до наших днів. І лише у 1988 році, після 22 років заборони, глядачі нарешті змогли побачити цей шедевр українського кіно.
“Криниця для спраглих” – це не просто фільм, це гімн людській стійкості, вірі та прагненню до життя. Це глибока й багатогранна стрічка, яка змушує замислитися над найважливішими питаннями буття.
4. «Пропала Грамота» (1972)
«Пропала Грамота» – це не просто фільм, це символ українського кіно. Проте мало хто знає, скільки випробувань довелося пройти його творцям, аби стрічка дійшла до глядача.
Спочатку зняли режисера Віктора Греся. Радянським чиновникам не сподобалося його романтичне трактування вільнолюбного козака Василя. Його замінили Борисом Івченком. Та й йому наказали суттєво переробити вже відзняту стрічку: вирізати і дозняти нові сцени, змінити музичне оформлення, додати нові репліки і багато іншого. І так декілька раз.
Зокрема, московським цензорам не сподобався німецький акцент російської цариці. Її слова чиновники наказали переозвучити українською. А знаменитий козацький марш вирізали зі сцени, де козаки в’їжджають до Петербурга.
Однак навіть після численних правок, фільм таки не дозволили показувати. Він вийшов на екрани лише через 12 років.
5. «Та, що входить в море» (1965)
Дебютний фільм Леоніда Осики став справжньою сенсацією СРСР. Його новаторський підхід вразив глядачів та кінокритиків. На відміну від традиційних стрічок, у ньому не було жодного слова. Режисер розповідав історію за допомогою світла, кольорів, образів, відчуттів та емоцій. Переказати зміст цього фільму словами неможливо – його потрібно просто дивитися.
Стрічку розкритикували за “екзистенціалізм” та “занепадництво”. Її не випустили в прокат, і лише наприкінці 1980-х років глядачі змогли побачити цей видатний твір українського кіно.
6. «Довгі проводи»
Фільм «Довгі проводи» Кіри Муратової розповідає про зворушливу, але водночас трагічну історію мами-одиначки, яка не може змиритися з дорослішанням сина і відпустити його від себе. Її надмірна опіка та безрозсудні вчинки лише віддаляють її від найдорожчої людини – сина, руйнуючи їхні стосунки.
Стрічка знімалася на Одеській кіностудії. Коли ж фільм був майже готовий, радянське керівництво вимагало від Муратової внести суттєві зміни до нього. Режисерка відмовилася, адже не хотіла йти на компроміс зі своїми творчими принципами.
В результаті, «Довгі проводи» було повністю заборонено спеціальною постановою ЦК Компартії. Лише через 15 років, у часи Перебудови, фільм нарешті вийшов на екрани. Цього разу він отримав визнання не лише в Україні, але й на міжнародній арені, здобувши престижну премію на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.
“Подорож” – це не просто зворушлива історія про материнську любов. Це глибоке й багатогранне дослідження психології людини, її страхів, бажань та помилок. Фільм змушує задуматися над складністю сімейних стосунків, ціною надмірної опіки та важливістю щирості й розуміння між близькими людьми.
Незважаючи на те, що “Подорож” створювалася в умовах жорсткої цензури, їй вдалося зберегти свою автентичність і глибину.
Заборонені українські фільми в СРСР
Радянська цензура жорстоко ставилась до українського кіно. Багато фільмів, які не відповідали ідеологічним рамкам або ж просто здавалися небезпечними, опинялись під забороною.
Одним з найбільш постраждалих від цензури режисерів був Юрій Іллєнко. З семи його робіт жодна не вийшла на екрани без проблем. “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою” та інші його стрічки так і не побачили глядачі в радянські часи.
Після арешту Сергія Параджанова його шедевр “Тіні забутих предків” також був заборонений.
Те саме спіткало й роботи Леоніда Осики (“Дід лівого крайнього”) та інших талановитих митців.
Кількість сценаріїв, які не пройшли цензуру, порахувати складно. З 1972 року контроль над кіно ще більше посилився, й багато фільмів “завершувалися” вже на стадії сценарію.
Лише з початком перебудови в середині 1980-х років заборонені українські фільми почали поступово повертатися на екрани.
