Найбільше шкодувати в старості ми будемо не про те, що мало подорожували.
Не про те, що мало приділяли уваги своєму духовному розвитку. І не про те, що погано виховували своїх дітей.
І не про те, що не присвятили себе мистецтву. Хоча, може, про це і пошкодуємо, звісно — отож пишуть деякі психологи. Яким ще далеко до старості.
Я з багатьма дуже літніми людьми спілкувалася, які були цілком у своєму розумі.
Найбільше вони жалкували, що дозволяли себе нахабно використовувати.
І терпіли образи, незаслужені та підлі.
“Чому я не могла відповісти, коли мене начальник змушував за трьох працювати?”, – Говорила одна жінка.
А інша згадувала родичів, які приїжджали в гості до кімнати, де вона тулилася з двома дітьми та чоловіком. І жили у гостях тижнями. А вона все прибирала, прала, готувала і пригощала, як годиться — хоч ким таке годиться?
Хтось терпів жорстокість п’яниці-чоловіка. Хтось нахабні вимоги зовсім сторонніх людей.
Не з малодушності чи боягузтва — а просто, щоб нікого не образити, не зачепити. Залишитися в очах споживачів доброю людиною.
Ось про це поголовно всі шкодували. І вголос розмірковували, як зараз, з висоти прожитих років, вони просто й спокійно відмовили б.
Гарячу воду давали раз на тиждень. І до жінки з трьома дітьми цього дня з’їжджалася з пранням уся рідня. Ну і купалися всі, звичайно. І в неї не залишалося часу випрати і викупати дітей. І в дев’яносто років вона з гіркотою і подивом про це згадувала — не про те, чому так чинили родичі. А про те, чому вона не знайшла слів для відмови.
Їй було дуже прикро! Ось про що ми точно шкодуватимемо — про безцільно і бездарно витрачений час, про зусилля і жертви, про добровільне рабство.
Про непотрібне терпіння — яке ніхто не цінував.
Тож терпіти зайве не треба. Тоді залишаться сили і час для подорожей, і для дітей, і для онуків, і для мистецтва.
І здоров’я лишиться. А гіркоти в душі не буде — треба просто вчитися казати «ні». Або просто ігнорувати нахабні прохання, присвятивши себе мистецтву, подорожам чи відпочинку. Або — вихованню дітей.
Ганна Кір’янова
