Не пройти повз
У мене залишалося пів години до приходу подруги, з якою ми живемо в одному місті, але не бачилися вже пів року. Я дуже спішила. Раптово на протилежній стороні вулиці почала плакати жінка, ні не просто плакати вона почала вити. Я одразу впізнала цей звук. Так звучать жінки, коли щось втрачають. Щось дуже цінне, щось, що складало величезну частину їхнього життя.
Поки я чекала світлофор, щоб перейти, вона сідала на землю, притулялася до стовпа і ніхто, хто був поруч, не підходив до неї. Коли я нарешті була на її боці я спитала що трапилося і чи можу я чимось допомогти. «Брата немає. Мого брата більше немає. Сьогодні він загинув на фронті. Він поїхав лише три тижні тому і одразу на передову. А тепер його нема».
Я не знала, що казати в таких випадках, єдине, що я могла для неї зробити, це залишатися поруч. Я обійняла її і міцно-міцно тримала. У неї збивалося дихання, вона не могла зробити новий вдих і я попросила її дихати разом зі мною. Я згадала, як мені допомогало це під час пологів, коли разом зі мною дихала акушерка.
Раптом підійшов чоловік, спитав що трапилося. Я відповіла замість Віки, так звали жінку, що у неї помер брат. Попросила його принести водички. Він нічого не промовив і одразу зайшов назад у будинок. В якийсь момент, я думала, що він вже не повернеться. Але він вийшов з чаркою в одній руці, зі склянкою води – в інший.
– Як звали брата?
– Рома.
– це за Рому, – і протягує чарку горілки.
– а тепер воду. Молодець. Чи є хтось, хто може по вас приїхати?
– так, чоловік. Вже їде.
Я все ще стою і обіймаю її за плечі, бачу що вона трішки приходить до тями.
– пішли до мене, почекаєте у нас вдома, – раптом сказав чоловік.
І Віка і я в цей момент напряглися. Я сказала, що я можу побути з нею на вулиці, не треба кудись з нею іти. Чоловік взяв пусту чарку та склянку. Його руки сильно тремтіли.
– чотири тижні тому у нас не стало сина. Він теж загинув на фронті. Он моя жінка, – він показує на відчинене вікно другого поверху, де на підвіконні обпершись ліктями, стоїть жінка та плаче. Вам треба сісти. Ходімо. Ми знаємо як це.
Віка пішла з ним. А я пішла додому. З величезною дірою від цих двох трагедій, розуміючи, що таких “ми знаємо як це” з кожним днем стає все більше і більше.
На фото мій тренч і сліди туші від сліз Віки на ньому, які зранку чітко нагадали, що вiйнa кожного дня поруч, навіть коли ми не чуємо вибухів.
Автор: Tania Kostina
