В однієї бабусі було два великих глечики. Обидва висіли на різних кінцях коромисла, яке вона носила на плечах, коли ходила по воду. Один із них мав тріщину, з якої по трохи тікала вода. Ну а інший був ідеальним і завжди зберігав набрану кількість води. Коли бабуся несла воду від річки до свого будинку, з глечика з тріщиною завжди витікала половина води.
Так було протягом двох років. Кожного дня бабуся приносила додому лише півтора глечика води. Глечик без тріщини пишався собою. А глечик з тріщиною соромився своєї недосконалості і був засмученим, що виконує лише половину свого призначення.
Одного разу глечик з тріщиною звернувся до бабусі та висловив своє занепокоєння через тріщину, з якої постійно витікала вода. У відповідь, бабуся посміхнулася і розповіла, що з тієї сторони коромисла, де він висить, ростуть квіти. Вона посіяла квіти на тій стежці саме там, знаючи про тріщину. І кожного дня глечик поливав ці квіти дорогою додому.
Завдяки цій тріщині проросли красиві польові квіти, якими бабуся прикрашала свою оселю. Ця тріщина стала джерелом сили для квітів, які щодня тішили усіх, хто йшов стежкою.
Ця історія нагадує нам, що у кожного з нас є свої сильні сторони, а є недоліки. І саме це поєднання робить нас цікавими та унікальними. Нам потрібно приймати один одного такими, які ми є, і бачити в цьому щось цінне і гарне.
