Влучно:

Свято треба завжди носити з собою. (с) Ернест Хемінгуей

5 екранізацій про шлях до себе

5 екранізацій про шлях до себе
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
 

Чи влаштовує вас відображення в дзеркалі? Чи з радістю ви прокидаєтеся і чи отримуєте задоволення від роботи? Чи затишно вам засинати поряд з цієї людиною? Чи про таке життя ви мріяли? Якщо відповідь хоча б не одне з питань «ні» – значить настав час змін. Це природно перебувати в постійному пошуку себе і свого призначення. Неприродно – це проживати не своє життя. І тут вважливо, щоб не забракло сміливості собі в цьому зізнатися. Можливо, варто змінити оточення, людей, місто; можливо, варто спробувати себе в іншій діяльності; а може, якраз настав часу для відвертої розмови із собою, коли доведеться мужньо подивитися в очі своїм страхам, розчарування, поразкам – і пробачити собі. Якщо щось йде не так і не туди, поговоріть із собою чи надихніться чужими історіями.

Пропонуємо вашій увазі 5 екранізацій, кожна з яких – про довгий шлях до себе. І щоб там не було – не бійтеся!

«Дика» (2014)

«Ми не готові до того, чого очікуємо»

Фільми, зняті на реальних подіях, шокують, надихають, вражають, викликають відразу чи захоплення – але ніколи не залишають байдужими. Адже усе, що випадає на долю героїв, не поясниш задумом режисера чи сценариста. Героям не допомагали ані фея-хрещена, ані чарівна паличка. Усе, на що вони могли покластися, – власна жага до життя й внутрішній «стрижень». Саме такою є стрічка «Дика», в основі якої – мемуари Шеріл Стрейд, американської письменниці, яка у 1995 році сама пройшла Маршрутом тихоокеанського хребта, подолавши понад 1800 км. І все це заради того, щоб віднайти себе й залікувати душевний біль. Книжка одразу стала бестселером і була перекладена понад 30-ма мовами.

«Дика» – це стрічка, де багато болю, самоти й блукання в хащах власного горя. Шеріл, яку так переконливо зіграла тендітна Різ Візерспун, загубилася в собі і у власному житті. Передчасна смерть матері, наркотики, стосунки на одну ніч, аборт, зради й розлучення – усе це навалилося на 26-річну дівчину й поглинуло її, потягло на дно відчаю й безвиході. Не маючи відповідної фізичної підготовки й досвіду, Шеріл робить спробу втекти від проблем (чи від себе) й вирушає у дорогу.

Reese Witherspoon in “Wild” from Fox Searchlight press site.

У неї було 94 дні й близько 2000 тисяч кілометрів, щоб відшукати у пам’яті найтепліші й сприйняти найстрашніші спогади, щоб зрозуміти себе й потамувати біль. «Я довго блукала в глушині свого горя, але все ж знайшла вихід з лісу», – скаже вона наприкінці своєї дороги, дороги прощення й спокутування, дороги, що стане для неї початком. Якщо ви зайшли в глухий кут, втратили будь-яку надію, якщо життя пішло шкереберть – просто вирушайте в дорогу. Або для початку подивіться цей фільм.

«Їсти, молитися, кохати» (2010)

«Вчіться обирати свої думки, як обираєте щодня одяг в шафі»

Dolce far niente – солодке нічогонеробіння. Цієї мудрості Елізабет Ґілберт – героїню стрічки «Їсти, молитися, кохати» й одночасно авторку однойменного роману – вчать в Італії, куди Ліз втекла від начебто успішного життя: їй 32, чоловік, заміський будинок, кар’єра перспективної письменниці, підтримка друзів. Ну чого ще бажати? І тоді Ліз відкривається страшна правда: мати ідеальне (на думку інших) життя недостатньо, щоб почуватися щасливою, якщо проживаєш не своє життя.

Це історія про жінку, яка, заплутавшись, ризикнула бути чесною з собою та близькими, дозволила собі покинути все – і вирушити в довгу дорогу. Разом з Елізабет Ґілберт у виконанні Джулії Робертс ви будете їсти піцу й пасту в Італії, відкриваючи для себе всі фізичні втіхи; будете молитися й пізнавати життя духовне в Індії; і зрештою, дозволите собі знову закохатися в Індонезії. Адже саме на казковому острові Балі Ліз нарешті віднайде не лише свій хепі-енд – а себе.

Роман Елізабет Ґілберт став знаковим. Звісно, авторка не перша, хто переповіла у художній формі історію своїх подорожей як своєрідної медитації й самовідновлення. Однак так щиро, відверто, на надриві, не кожному вдалося це зробити. Розказавши про власний шлях звільнення від страхів, болю, страждань, затяжної депресії й відчаю, Ґілберт надихнула сотні людей по всьому світу якщо і не кинутися на Балі, то принаймні відверто поговорити зі своїм «я». Вона показала, як перетворити всі внутрішні кризи на можливості й «старти». І якщо стрічка потішить глядача гарною картинкою і залишить приємний посмак від кількагодинного перегляду, то книжка стане інтимною бесідою, сповіддю, криком душі – і довгою дорогою до себе.

«Таємне життя Волтера Мітті» (2013)

«Припини мріяти. Почни жити»

Зазвичай більшість творів мистецтва – чи то книжки, чи то фільми – нагадують про те, як важливо мріяти й не зраджувати своїх мрій. Ця ж стрічка дві години кричатиме про одне: «Досить мріяти! Час зробити хоч щось!». І вона має рацію. Адже часом замовчують, що замало лишень мріяти, літати в хмарах, куди важливіше – навчитися втілювати їх у життя. А це вже куди складніше, адже потребує неабиякої сміливості – зробити крок назустріч власним бажанням. Часто здається, що герої це не ми і все це не про нас, що крапля в океані не важить нічого. Якщо ж і далі так думати, то можна так і залишитися «невідомим героєм» або, що страшніше, прожити не своє життя.

«Таємне життя Волтера Мітті» – фільм, знятий за мотивами однойменного оповідання 1939 року американського письменника Джеймса Тербера. У 2013 році ця стрічка була на слуху чи не в кожного. Ім’я Волтера Мітті цілком можна вважати загальним поняттям, таким собі архетипом мрійників-невдах. Адже це історія не про єдиного у своєму роді Волтера Мітті – сором’язливого й мрійливого керівника фотолабораторії, нудну й прісну людину, з якою в житті не траплялося нічого особливого. Це стрічка про тисячі тих, хто так і не наважується запросити на побачення хлопця/дівчину, дати відсіч керівникові, який відверто глузує, покинути роботу, що не приносить задоволення, про тих, хто так і продовжує жити мріями про щасливе майбутнє – і тим лише й «годується». Та, на щастя, Волтер все ж наважиться відкинути рожеві окуляри – і тоді виявиться, що реальний світ не такий уже нудний, а герої живуть поряд: як-от мама, яка порятує зі смітника гаманець, чи Тодд зі сайту онлайн-знайомств, який прибіжить визволяти героя з поліції, чи й сам Волтер.

127 годин (2010)

«Цей камінь чекав на мене все моє життя»

Шість номінацій на премію «Оскар», неймовірна гра Джеймса Франко, вишукана режисерська робота, цікаві ретроспективні вплетення в сюжет, що надають драматизму й чуттєвості. Це все про стрічку «127 годин», зняту за автобіографічною книжкою «Між молотом і ковадлом» Арона Ралстона. Арон – американський альпініст, який навесні 2003-го, у віці 27-ми років, вирушив наодинці до каньйону Блю Джон, не повідомивши нікому про свій маршрут. Через нещасний випадок Ралстон опинився в «кам’яному полоні», де провів 5 днів і 7 годин із затисненою між валунами правою рукою. Лише завдяки неймовірній внутрішній силі, повному самоконтролю й відчайдушній сміливості йому вдалося вижити. Автори фільму з особливою скрупульозністю відтворили реальні події – починаючи від спорядження і закінчуючи кількістю води, що була в Арона. Ралстон брав активну участь у підготовці фільму і навіть дозволив переглянути режисеру Денні Бойлу та виконавцю головної ролі Джеймсу Франко відеозвернення, які він знімав для рідних у розщелині.

Кажуть, друг пізнається у біді. Та ще більше в біді пізнаємося ми самі. І тоді не обов’язково йти далеко й довго. Часом достатньо однієї миті або 127 годин, як у випадку Арона Ралстона, щоб подивитися на життя іншими очима. Лише опинившись відрізаним від людей (зокрема й через свою легковажність та самовпевненість), Арон зрозумів, як багато значили для нього всі ті, кого він любив. «Нас хтось тримає на землі», – співає Тіна Кароль. І лише це й надало йому мужності немалою ціною порятувати власне життя. А чи наважилися б ви на такий вчинок? До речі, після цього випадку Арон ніколи не йде в мандри, не залишивши рідним записки.

«Життя Пі» (2012)

«Неможливо знайти свій шлях, не обравши стежку»

Фільм «Життя Пі» знятий за однойменним романом-притчею канадського письменника Яна Мартеля. Роман протримався 61 тиждень у списку бестселерів за версією «The New York Times» і був виданий у понад 50-тьох країнах світу. Це дійсно неймовірна історія, яка однаково шокує і під час читання, і під час перегляду.

Його назвали на честь басейну – як басейн Piscine Molitor, що у Франції. Це дивно, з огляду на те, що батьки Пісцина Молітора Пателя не те що не мали стосунку до того басейну, а й взагалі плавати не вміли – на відміну від Пісцина. І це зіграло з Пі злий жарт: він був єдиним, хто вижив під час шторму в Тихому океані, коли з родиною, а також чималою кількістю тварин з їхнього зоопарку переправлявся з Індії до Канади. Якою мужністю, витримкою й незламною силою духу потрібно володіти, щоб вижити у відкритому океані не просто наодинці – а з хижим бенгальським тигром? Пі не був дресирувальником, не мав дужої статури, та й взагалі, хіба можна підготуватися до таких випробувань, як виживання в океані? Однак він вистояв. Чи хотів він здатися, поховавши на дні океану батьків і брата та залишившись покинутим у безмежному океані? Звісно, усього лиш треба було розтиснути руки й віддати себе на поталу акулам. Але він не зробив цього.

Свій характер Пі проявив ще у школі. Складно вигадати більш вдале ім’я, щоб стати предметом постійних насмішок однокласників. Однак він швидко дав усім зрозуміти, що він ніякий не «пісун», а що звуть його як 16-ту літеру грецького алфавіту, яка відома у математиці як нескінченний десятковий дріб 3,14. А ще цей хлопець знайшов у серці місце одразу для трьох релігій – індуїзму за народженням й християнству та ісламу за покликанням. І не міг зрозуміти, чому має обмежуватися одним Богом. Можливо, саме Бог у душі і врятував цього хлопця.

Чи правда вся ця історія, яку Пі Патель розказав Янну Мартелю? Усе залежить від того, наскільки ви готові повірити в неможливе. Саме тому і автор, і режисер пропонують дві альтернативні історії: ту, де 15-річний хлопець провів 227 днів у шлюпці з бенгальським тигром, зеброю, гієною та орангутангом, і ту, де не було ніяких тварин, а лише Пі (тигр Річард Паркер), його мама (орангутанг Апельсинка), травмований матрос (зебра) і підступний кок (гієна). Де правда – обирати вам.

Джерело: starylev.com.ua
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: