Я пропоную навчитися ставити жирні крапки. Пропоную не стільки вам, скільки собі.
Ось, наприклад, дружба з людиною багато років. Колись ми були дуже близькі: любили «Бітлів», читали «Сто років самотності», обговорювали важливі речі. Сьогодні – настільки розійшлися по життю, інтересах, поглядах, навіть менталітету, що зустрічі, які відбуваються по інерції, приносять мені розчарування, спустошення і роздратування. Але я продовжую бути жилеткою, щось радити з приводу дрібних побутових чвар. Мене ніхто не чує, мої поради не потрібні, тому що я живу в 21 столітті, моя подруга – в 20.
Все скупчення сучасної інформації йде повз неї. Вона наче застигла десь на початку 90-х. Дружимо 30 років, але сьогодні – чужі люди, розмовляємо різними мовами. Наші стосунки для мене – «валіза без ручки» – нести важко і не зручно, а кинути шкода.
До речі, я помітила, що люди, які дійсно страждають, ніколи не скаржаться, а більш-менш успішні, щасливі впадають в стрес навіть від маленької неприємності. Перші ходять з ранами, що кровоточать і посміхаються, а другі при кожній “подряпині” кличуть на допомогу.
Мені треба поставити жирну крапку. Більше не хочу і не можу. Обмежити спілкування, берегти себе, віддавати свій час і енергію тим, хто в них дійсно потребує.
«Ненавиджу порожні розмови. Коли люди не обмінюються ні думками, ні враженнями, – нічого не дають іншим і нічого не отримують від них». (Шарлотта Бронте)
Треба визнати, що будь-яка дружба може закінчитися. Немає спільних інтересів. Усе. Кінець.
Проекти, бізнес, які не приносять радості, задоволення, навіть якщо приносять якісь гроші, треба завершувати. Якщо замість натхнення приходить відчуття рутини, а замість задоволоея відуваю лише пригнічення – ставлю крапку. Набираюся сміливості і визнаю, що більше не можу. Свобода!
Домашні справи, які роками не робляться, але скребуть, мотають нерви, народжують почуття провини – покиути. Вирішити раз і назавжди – робити не буду, принаймні – сьогодні. Коли-небудь, коли захочу. Потім. Хух, легше стало!
Недочитані книги – почала читати – не йде, не моє. Внутрішній голос і виховання каже: «Ну треба ж дочитати, не можна кидати!» Кинути! Дозволити собі залишити. Забрати на дальню полицю. Яке щастя!
Обридлі хобі – фітнес, танці, малювання, курси англійської – все, що завгодно, якщо не хочеться, не подобається, навіть якщо є абонемент, оплачений курс – кидати, без жалю. Шукати те, що сподобається, не шкодувати витрачених грошей – дбати про себе!
Непотрібні речі – все роздати!
Часто наше життя, і моє в тому числі, заповнена цими «валізами без ручок», які ми тягнемо щосили за звичкою, а часто з помилкового почуття провини, сформованих стереотипів, зайвої делікатності.
«Справи треба завершувати, книги треба дочитувати, друзів кидати – остання справа!» – вчили нас батьки. Це було тоді, в дитинстві. Сьогодні ми самі – батьки, але як і раніше чіпляємося за ці начебто правильні стандарти.
Ми живемо в світі, який стрімко змінюється на наших очах з космічною швидкістю. Те, що вчора було правильно, сьогодні безнадійно застаріло.
Найболючіше розлучатися зі старими друзями… Але багато речей в цьому світі має свій термін дії. Дружба іноді теж.
А ви що думаєте про «валізи без ручки»?
Текст: Sofia Chernyshova
