Скажіть, будь ласка, можна трохи тихше?!
І може менше в стрічках радісних облич?!
Он там матуся, що пустий візок колише –
Вона ж про доньку мріяла колись…
А можна музику в авто не в повний гамір?
В нас все ж таки на вулицях в1йнa…
Я розумію – прірва в цінностях між нами!
Та все ж… не опускаймося до дна.
Хтось плаче над могилою щоденно,
Комусь не вистача екстріму й відчуттів.
А хтось у списках вбитих – просто енний…
Він також жити, як і ти, хотів.
Прошу! Благаю! Можна трохи тихше…
Хоч краплю совісті у морі почуттів.
Та жінка поряд ледве-ледве дише,
У неї ж син цей світ зустріти не зумів.
А в тої он, що вервицю не відпускає,
В самому пеклі син стоїть давно уперто.
А ця, що в тридцять сивину вже має,
Воліла після всього краще вмерти.
Прошу, будь ласка! Можна трохи тихше.
В моїй країні все-таки в1йнa.
Дай, Боже, чимскоріш хай нас облишить.
Але це наша біль. На всіх одна.
Зі сторінки Артем Гришин
